До 100-річчя від народження Олеся Гончара

Автор: bibliograf от 4-04-2018, 13:05, переглянуло: 335

 

«БУДІВНИЧИЙ СОБОРУ НАШИХ ДУШ»:

до 100-річчя від дня народження Олеся Гончара (1918–1995)

 

Життя – це той рейс, який не повторюється, і…

його треба провести достойно

Олесь Гончар

До 100-річчя від народження Олеся Гончара

   Третього квітня світова спільнота вшановує пам’ять видатного українського письменника, громадського діяча, академіка АН України, Героя Соціалістичної Праці, Героя України, першого лауреата премії ім. Тараса Шевченка, голови Спілки письменників України (1959–1971), депутата Верховної Ради СРСР Олеся Терентійовича Гончара.

   Народився Олесь Гончар 3 квітня 1918 р. у селі Ломівка неподалік Катеринослава (нині у межах Дніпра) у родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської обл. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

До 100-річчя від народження Олеся Гончара

Дім-музей О. Гончара на Полтавщині

   Олександр Біличенко 1927 р. при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (дівоче прізвище матері, прізвище бабусі та дідуся по матері; ім’я Олесь з’явилося, бо в класі вже був інший Сашко, тому, щоб розрізняти учнів, хлопця записали як Олесь). Також хлопцю було виписано в сільській раді нове свідоцтво про народження, згідно з яким він начебто народився в Сухій. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував у автобіографіях, анкетах і відомостях для довідників як своє місце народження саме село Суху. Вже в наш час вдова Олеся Гончара Валентина розповіла про це, а також про справжнє місце народження.

До 100-річчя від народження Олеся Гончара

Олесь Гончар у 1938 році

До 100-річчя від народження Олеся Гончара

   30-ті рр. у житті Олеся Гончара – період формування його як митця. Він навчався в Українському книжково-газетному технікумі (1933–37), де в той час викладав Шевельов, який пізніше згадував його як свого найздібнішого учня; працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.

   У вересні 1938 р. вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Через багато років письменник згадував:«Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…».

   Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» тощо) Гончар присвятив людям, яких добре знав, із якими не раз зустрічався в житті.

До 100-річчя від народження Олеся Гончара
До 100-річчя від народження Олеся Гончара

   У червні 1941 р. Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який став лауреатом республіканської премії ім. Т. Шевченка. Улітку 1942 р. потрапив у полон, звідки втік у 1943 р., і продовжував воювати в Червоній Армії. Війну закінчив старшим сержантом на посаді старшини мінометної батареї. За бойові заслуги був нагороджений орденами Червоної Зірки, Слави 3-го ступеня, трьома медалями «За відвагу».

   Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім – роману «Прапороносці».

До 100-річчя від народження Олеся Гончара

Рукопис однієї з частин роману "Прапороносці"

   Робота над романом «Прапороносці» тривала три повоєнних роки в місті Дніпропетровську, де він жив у районі Ломівка в домі у своєї сестри. У цей час Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання у Дніпропетровському університеті (1946). Головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». Високу оцінку творові, відзначеному двома Сталінськими преміями, дали тоді Юрій Яновський, Павло Тичина, Олександр Фадєєв, Остап Вишня.

   1980-ті рр. були найбільш вдалими для О. Гончара. Його публіцистика досягла вершини розквіту, а виступи в пресі, на радіо, телебаченні сприймалися як голос українського народу, що прагнув здобути суверенітет. Письменник першим заявив про катастрофічні наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, звинувативши в цьому існуючу політичну систему. В умовах національно-культурного відродження 1980 – поч. 1990 рр. підтримував створення товариства шанувальників української мови та Народного руху України, очолив Добродійний фонд відбудови Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря.

До 100-річчя від народження Олеся Гончара
До 100-річчя від народження Олеся Гончара

   Письменник Володимир Яворівський у 1980 р. написав, що до шістдесяти років Гончар зміг «досягти виключно всього, чого спроможний досягти письменник на високому перевалі життя в нашій країні: бути Героєм Соціалістичної праці, бути депутатом Верховної Ради СРСР… Бути кандидатом у члени Центрального Комітету КПРС (брати участь у розв’язанні усіх найглобальніших проблем, які вирішуються не лише в країні, а й на планеті».

   14 липня 1995 р. Олесь Гончар помер. Похований на Байковому кладовищі у Києві. У 2005 році було присвоєно звання Герой України (посмертно).

До 100-річчя від народження Олеся Гончара

   Твори Олеся Гончара перекладали 67-ма мовами, а творчий досвід письменника засвоюють і вітчизняні, й зарубіжні майстри слова.

   Роман «Собор» уперше опубліковано в журналі «Вітчизна» 1968 р. Назву роману походить від майже-зруйнованого дерев’яного, збудованого без єдиного цвяха, козацького собору, що стояв на тій самій вулиці де мешкав Гончар. Цей собор стояв у центрі Новомосковська, недалеко від того місця, де жили батьки та сестра письменника. У 1990-х рр. собор, який пов’язують з образом собору в книжці, був відбудований.

   Перші рецензії на роман після появи у «Вітчизні» були схвальні, але невдовзі критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

   Олесь Гончар у своїх «Щоденниках» 12 березня 1992 р. писав: «Відповідаю другові на листа. Пишу про полеміки з людьми, які були в таборах. Серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську духовність; а ті, хто був по цей бік табірних дротів, лише, мовляв, догоджали режимові та мовчки чухали чуби. Я ж стояв і стою на тому, що вся Україна в міру можливого захищала себе як націю і що Рух Опору, подібно як свого часу у Франції чи Польщі, і в нас був всенаціональний. Не кажучи вже про суцільно нескорену Галичину, відомо, що й Східна Україна, все наше Подніпров’я, нещадно зрусифіковане, задушене, затероризоване, раз у раз заявляло про себе протестами і воістину мужніми вчинками. В цьому я пересвідчився ще під час «соборної історії», коли тисячі не знайомих мені людей, ризикуючи собою, стали на захист книги й підтримали автора своїми безстрашними листами. Писали робітники заводів, озивалася звідусіль трудова Україна… А Василь Симоненко, Алла Горська, Григір Тютюнник, композитор Івасюк, Маргарита Малиновська, краєзнавець із Запоріжжя Микола Киценко та ще безліч інших? Хіба всі вони не були учасниками всеукраїнського Опору, хоча й судилося їм бути по цей бік концтабірних дротів!».

    Особливо ставився Олесь Гончар й до рідної мови. Вступне слово О. Гончара на ІХ з’їзді письменників України, 5 червня 1986 р.: «Мова народу для письменника – це як повітря для життя, це все його найдорожче і найсвятіше. Мова – душа кожної національної культури, джерело й запорука її розвитку, про це слід кожному і завжди пам'ятати. …Свого часу всупереч виступам письменників-депутатів Рильського, Бажана та інших, нам був нав’язаний псевдодемократичний хрущовський закон (вердикт?) про необов’язковість вивчення української мови в школі, хоча в жодній цивілізованій країні не може питання постати так, що рідну мову можна вивчати, а можна й ні».

Спогади про Олеся Гончара

   Олесь Лупій, укр. письменник: «Усім відомо, з якою увагою ставився Олесь Терентійович до мови, він по кілька разів переписував свої твори і, мабуть, знав напам'ять кожне своє речення. Він не любив чужих привнесень до свого тексту і навіть з одного слова міг здогадатися про редакторське виправлення. Одного разу він попросив мене послухати два варіанти складнопідрядного речення і сказати, який з них кращий. На мою думку, кращим був другий варіант, і я про це сказав. І тут Олесь Терентійович ніби осяявся із середини, розговорився, що траплялося з ним рідко. Це був своєрідний роздум про оригінальність і неповторність стилю письменника, який можна порівняти тільки з музикальною гармонійністю, де кожен звук і тон мають своє призначення і, порушивши щось одне, можна зруйнувати всю цілісність».

   Галина Рогач, багаторічний редактор у видавництвах «Освіта» та «Веселка»: «…Олесь Гончар належав до тих сумлінних і вимогливих до себе авторів, які мали виняткову здатність критично поглянути на зроблене. Він ще і ще раз сам повертався до вже написаного (і багато разів виданого), щоб ще раз перевірити, наскільки повно і точно слово передає думку. Він (як і Л. Толстой) сам постійно правив свої твори, вносив зміни, стилістично шліфував тексти. Найкращим редактором його творів він був сам. Це єдиний випадок за всю мою багаторічну редакторську діяльність».

   Леся Степовичка, укр. письменниця: «Олесь Гончар, як Дніпро, як степ, як наше Придніпров'я, є той архетип, та знакова особистість і той бренд, ім'я якого носить і вулиця, і Ваш університет, і багато різних закладів у Дніпропетровську. Хочу сказати, що сучасні письменники потерпають від малотем’я, постійно знаходяться у пошуках теми. Олесь Гончар не шукав тему – війна сама нахабно увійшла в його життя і творчість. Завдяки своєму таланту він зміг правдиво показати війну. Ремарк, Барбюс, Гончар – ці люди стоять на одному щаблі. Ми повинні пишатися Олесем Гончаром».

   Кращі твори Олеся Терентійовича Гончара – справді народного письменника – стали окрасою українського мистецтва слова, збагатили й скарбницю світової літератури.

Ірина Жидких, головний бібліограф



Категорія: Бібліотека

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований відвідувач.