«Вишневі усмішки»: до 125-річчя від дня народження О. ВИШНІ, українського письменника-гумориста

Автор: Nastya от 19-11-2014, 12:55, переглянуло: 1777

 

   Остап Вишня (Павло Губенко) – письменник унікальної (не тільки для України) популярності, рекордних – мільйонних! – тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори – із життя. Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він “усміхатись” аж до смерті.

«Вишневі усмішки»:  до 125-річчя від дня народження О. ВИШНІ,  українського письменника-гумориста

Ось кілька голосів:

    “Коли ходить про сатиру, то замість Гайне, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п’ят, – знаходимо… Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок “літературного обивателя”, як казав Щедрин, “непреклонного облічітєля ісправніковской неосновательності і городніческого заблуждєнія”, протестанта проти “маленьких вад механізму” (Д. Донцов, 20-ті рр.).

   “Усмішки” Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні…” (М. Хвильовий “Остап Вишня в світлі лівої балабайки”. ПРОЛІТ-ФРОНТ, ч. 4, липень 1930 р.).

   “Як дасть Бог вижити каторгу – то нехай мені рука всохне, як візьму перо в руки. Тільки – Сибір, глушина! Сільця розставляю і рибу ловлю” (О. Вишня у розмові зі своїм другом Й. Гірняком влітку 1934 р. в Чіб’ю, у концтаборі “Ухтпечлаг”). У своїх ще повністю не опублікованих спогадах про Остапа Вишню Йосип Гірняк, відомий актор “Березоля”, оповідає також, як він 1934 р., будучи в’язнем Ухтпечлагу, читав раз перед аудиторією в’язнів-шахтарів оповідання російського гумориста Зощенка. Крики із залу: “По-українському! Вишню давай!”. Серед аудиторії каторжників був і Остап Вишня, що дістав 10 років “віддалених таборів”.

    “Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!”      (О. Вишня “Думи мої, думи мої…”. ДНІПРО, Київ, ч. 2, 1957; посмертна публікація уривків із передсмертного щоденника Вишні).

«Вишневі усмішки»:  до 125-річчя від дня народження О. ВИШНІ,  українського письменника-гумориста

    Було якесь нерушиме порозуміння між Остапом Вишнею і мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в “усмішках” Вишні для цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завжди давав свіжий віддих у задушливій атмосфері тогочасного життя. Мав Вишня усі підстави записати слова любові і вдячности отаким читачам у згаданому щоденнику: “Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві… І я гадаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам: “Я люблю вас! …Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім’я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну, ч е с т ь належати до свого народу”.

   Літературна спадщина Вишні – це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня – своєрідний тип фейлетону, що йому він давав назву “усмішка” або ще “реп’яшок”. Народжувалися вони головно з праці Вишні у редакціях перших українських радянських газет “Вісті ВУЦВК” (куди його просто з підвалу тюрми ЧК виринув Василь Блакитний навесні 1921 р.) і “Селянська правда”. Селяни відчували у Вишні свого друга і речника. Вони розуміли цього гумориста, що сам родився і виріс у сільській родині, не тільки з того, що він пише, а ще більше по тому, як він пише.

   За два-три роки праці гумориста, Вишня став найбільш знаним після Шевченка. Задля того, щоб читати Вишню, не один селянин ліквідував свою неписьменність, робітники й службовці вчились читати українською мовою. До Вишні щодня приходили сотні листів із подяками, з проханнями допомогти проти різних кривд, різних бюрократів. Мов до президента, пробивались до нього із найдальших закутків країни на аудієнцію. Він нікому не відмовляв і надокучав представникам влади і фейлетонами, і особистими клопотаннями. Голова ВУЦВК Григорій Петровський півжартома запитував гумориста: “Хто, власне, є всеукраїнським старостою – Петровський чи Остап Вишня?”.

   Під тиском вимог читачів значна частина газетних “усмішок” Вишні видавалась окремими збірками великими тиражами і по кілька разів. На 1928 р. вийшло близько 25 збірок “Вишневих усмішок”, а 1928 р. було видано чотиритомове видання вибраних УСМІШОК. До початку 1930 р. тираж книжок Вишні доходив до двох мільйонів – нечуваної для тих часів цифри.

   Найбільше Вишня атакував слабкості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що “кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися”. Засоби Вишні були “прості”. Насамперед свіжа, дотепна, багата мова, у якій Вишня (учень у цьому Кримського і Модеста Левицького!) був неперевершеним майстром. Уже через це його “усмішки” не можна назвати “губановськими” (московські купці Ситін і Губанов прославилися виданням лубочних “малоросійських анекдотів”). Це була мова насамперед народна, селянська, хоч Вишня показав добре володіння також мовою літературною і міськими жаргонами. Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, а комізмом більш тонким – комізмом с л о в а, гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Традиція ліпших творів Вишні лежить також у барокковій добі вертепу і бурлеску, коли так любили охоплювати “високе” і “низьке”, анекдоту і дотеп. Майстер пародії, шаржу, травестії – Вишня залюбки маскувався під “простачка”, який здебільше з усім погоджується, але від нього повівало тим казковим “дурником”, перед яким пасують мудреці і королі. Такого “простака” грає він і в автобіографії (МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ. Харків, “Книгоспілка”, 1927). Одночасно Вишня володів мистецтвом “блискавичного” короткого гострого діалогу та – зовсім щось протилежне! – найтоншого ліричного нюансу. Він був проникливий психолог, умів скупими засобами вловити химерну гру в людині таких комплексів, як страх, заздрість, задавакуватість, брехливість, наївність, цікавість, жорстокість, любов… Все то будувалось у прозовій мініатюрі, творило новий, чисто Вишневий тип фейлетону – своєрідного коментаря сміхом.

   Вишня вважав себе спадкоємцем Котляревського, до якого ставився з найбільшим пієтизмом (з великим успіхом йшла в 20-их рр. його травестія “Вія” за Гоголем-Кропивницьким). Дуже любив Гоголя і дав прекрасний переклад його “Ревізора”; перекладав також Марка Твена.

   Поза створеним ним своєрідним жанром “усмішки” і фейлетону Вишня почав творити з успіхом власний тип гумористичного нарису, оповідання і навіть новели (“Мисливські усмішки”, “Кримські усмішки”). У “мисливському оповіданні” він дав зразок новели, несподіваний гумористичний кінець якої “знімає” весь попередній витончено-ліричний сюжет. У “Ярмарку”, що не поступається відповідним описам Гоголя, Вишня засобами мовно-звукової і кольорової палітри дає поєднання килима з симфонією: барвисто-співуче море українського ярмарку.

«Вишневі усмішки»:  до 125-річчя від дня народження О. ВИШНІ,  українського письменника-гумориста

   З кількох тисяч “усмішок” і фейлетонів Вишні останеться жити в літературі, може, яких два-три томи вибраного. Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. “Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити”, – пише він у щоденнику.

   Гумор, сміх можна вважати за синонім свободи – принаймні внутрішньої свободи людини. Очевидно, Вишня володів секретом внутрішньої свободи за всіх ситуацій, свободи від “нечистої сили” і своєї, і чужої. Тому в його душі міг завжди жити сміх – не “шибеничний гумор” і не жовчна злість – це йому було чуже, а соняшний гострий добрий гумор.

   Вишня умів бути нещадним. “Ворога треба бити”, – писав він і цитував Гоголя: “Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі”. Але головним джерелом його гумору була любов до життя, насамперед – свідома любов до людини. Ніби виправдовуючись, що так багато кепкував за своє життя із своїх українських людей, Вишня пише в згаданому щоденнику: право сміятися “із своєї, рідної людини” дає любов. “Треба любити людину. Більш ніж самого себе”. І лукаво додає: “Любити, між іншим, це дуже тяжка робота”. Що ж його штовхало на цю “важку роботу” люблячого гумориста? Ось його відповідь:

   “Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося… Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!”

   Протягом усього свого творчого шляху Остап Вишня виступав як талановитий і неповторний митець, слово якого глибоко проникало в пласти народного життя й успішно слугувало його безупинному поступові. Справедливо буде сказати: творчість гумориста надихалась і окрилювалась великим поняттям Народ, про що він полишив щирі свідчення в своїх щоденникових записах.

Який би я був щасливий, – занотував письменник 15 травня 1949 р. у щоденнику, – якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу усмішку, у радянського народу! Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся! Але як це трудно!”

   Неоднораз, особливо на схилі літ, Остап Вишня з великою сердечністю говорив про суспільне покликання радянського письменника, про вірність нашого мистецтва правді життя, про любов і повагу до людини праці. Органічність цих роздумів митець підтвердив своєю художньою творчістю.

   У творчості Остапа Вишні знаходили живий відгук і компетентне трактування найрізноманітніші проблеми сучасності. Великий гуманіст із гумором та усмішкою долав особисті життєві проблеми і вчив читача не опускати руки, вірити в щасливе майбутнє. Це майбутнє, його власне і рідного народу було нероздільне,  бо епіграфом його життя були слова: «Треба любити людину. Більше ніж самого себе». Ця воістину жертовницька любов до народу прозирає крізь усі його твори, примушує замислитись, зробити висновки і йти далі з високо піднятою головою господаря власної землі, власної долі, власної держави.

«Вишневі усмішки»:  до 125-річчя від дня народження О. ВИШНІ,  українського письменника-гумориста

 

 

Головний бібліограф Жидких І.П.



Категорія: Новини, Культурно-массова діяльність

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований відвідувач.